Село Красне - Історія

Красненській сільській раді підпорядковане село Олександринівка.

Красне - село, центр однойменної сільської ради. Розміщене за 4 км від райцентру смт Згурівка та за 100 км від м. Києва.

Площа населеного пункту - 344 кв. км.

Населення станом на 01.01.2016 р. – 420 осіб, дворів - 278.

Красненській сільській раді підпорядковане с. Олександринівка, яке розташоване за 10 км від с. Красне.

Площа населеного пункту - 88,3 кв. км.

Населення станом на 01.01.2016 р. - 81 особа, дворів - 95.

У с. Олександрівна до війни було окреме колективне господарство ім. Щорса.

У повоєнні роки його приєднано до колгоспу XVIII партз'їзду (керівник колгоспу Вовкогон).

З роками, у зв'язку з переселенням, село розквітло, розбудувалося за новим планом: рівні вулички, магазини, клуб, ФАП. Село ставало перспективним.

Село Красне існує з давніх-давен, будучи найстарішим у колишній Турівській волості Прилуцького повіту Полтавської губернії. Через село проходила дорога з російських земель до Києва. У сиву давнину люди з Курської, Воронезької, а, можливо, й ще з дальших губерній Росії ходили на богомілля у Києво-Печерську лавру. Цим шляхом їздили колись і чумаки, прямуючи у Крим по сіль.

Лівий берег Супою був багатий травами - чудовим кормом для коней та волів.

Великий ставок завше був повним води. А там, де він з'єднувався із Супоєм, пообіч росли ліси. Місцезнаходження села, його мальовничі околиці і започаткували назву села - Красне, тобто гарне, привабливе, неординарне.

Ще за часів князівства Київського та Переяславського у селах Биків, Красне, Усівці, а також на хуторі Козачий, що в Згурівці, жили козаки Биківської сотні Переяславського полку. Сотня мала свою фортецю, яка знаходилася між Биковом та Красним й була островом на Супої площею 15 га. Він був обнесений валом, обгороджений дерев'яними стовпами і називався Городищем. Це була передова оборона Києва і Переяслава від кочівників і татар.

Згадується Красне і у зв'язку з Переяславською радою. У грудні 1653 р. тут проїздила делегація на чолі з боярином Бутурліним, надіслана російським царем. Зберігся такий переказ: незадовго до Полтавської битви цар Петро І їхав через Красне, поспішаючи з Переяслава до Прилук. Побачивши ставок, він вигукнув: "Какой красен пруд, искупаться бьІ не худо!". Сказавши це, самодержець роздягнувся і кинувся у воду.

Красне - було козацьким селом, адже основне його населення складалося з вільних козаків. Не були вони під владою ні польських, ні українських, ні російських поміщиків. Населення не було закріпачене й здавна керувалося своїми давніми козацькими порядками. Усі питання, що стосувалися життя села, вирішувалися громадою на сходках.

Безумовно, козаки жили вільніше і заможніше, ніж селяни, які працювали на поміщиків. Та прийшла пора нестабільності і смут. Уся Україна заворушилася: хто до білих, хто до червоних, хто до жодних. Як приклад, тут є показовою доля колишнього поручика царської армії красненця Данила Савченка. Організувавши на Чернігівщині банду, він контролював значну територію - від Броварів аж до Ніжина. Нападав на ревкоми, убивав комуністів та активістів. Недобру пам'ять залишив він і серед жителів Бикова, Басані, Лосинівки. Після розгрому банди красненські хлопці вислідили Савченка, який повернувся в рідне село і переховувався у сестри, витягли з комина і вбили на вигоні. Та ще й попа попередили, щоб не ховав головоріза на кладовищі. Жінка і сестра поховали Савченка на городі за клунею. Чимало красненців воювали за радянську владу. Серед них Антон Сухенко, Лаврін Харченко, Іван Береговий, Семен Прима та ін. Та, незважаючи на все це, село все ж потрапило до "чорних списків", здобувши репутацію куркульського. Ще з 1930 р. сюди стали навідуватися працівники ГПУ. Взимку 1931 р. Красне опинилося під особливим наглядом районного начальства - розпочалася масова колективізація. Людей виселяли з хат і поселяли в будинок Кіндрата Сухенка, якого розкуркулили в селищі одним з перших. Бідолашні люди тулилися по кутках разом з родинами, спали на підлозі, не роздягаючись. Щоб якось вижити, жебракували по хатах, ловили ворон та горобців. Та який наїдок з ворони для десятків голодних людей?! Тому вмирали від голодної смерті. Розкуркулили Семена Приму, того самого, що організував переділ землі у Красному після революції, Пилипа Савича, який шив людям одяг, Петра Синяка, котрий укривав хати, лагодив годинники, швейні машинки та примуси. Свою безгосподарність тодішні керівники прикривали нападками на так званих куркулів. У Красному не було жодного випадку, щоб "куркулі" завдали якогось збитку: хліба не палили, інвентар не псували. Натомість траплялось інше. У 1932 р. керівники села і колгоспу спалили необмолочений хліб одноосібників. Залишившись на зиму без зернини, люди вимушені були відмовитися від землі, адже нічим було сіяти. Отак відбувалася колективізація. Весна 1933 року... Голодомор... Померло тоді в селі понад 500 осіб, найбільше - дітей, особливо дошкільнят. За одну весну - понад 500! Страшно, сумно, боляче. Активісти забирали в сільських оселях усе до нитки. Навіть коноплями, приготовленими для пряжі, не гребували. Житель села Купрій організував бригаду із хлібозаготівлі. Усю зиму шукали по хатах хліб. Восени 1932 р. в школі укомплектовано два других класи загальною кількістю близько вісімдесяти учнів. Наступного року у третій клас з усього села прийшло менше тридцяти учнів. Інші померли навесні голодною смертю. Люди божеволіли, були випадки канібалізму. У Красному була похоронна команда. Її учасники за кожного похованого одержували кілограм зерна. Як умре за день сорок чоловік, то мають добрий заробіток, а як мало покійників, то можуть закопати в землю й ще живого, але безнадійного. Кажуть: "Ти все одно помреш, а нам сьогодні треба хліба заробити". До колективізації в Красному нараховувався 531 селянський двір. Усього станом на лютий 1929 р. мешкало 2536 осіб. Про це збереглися відомості в держархіві міста Прилуки. Через 60 років у селі нараховувалося 300 дворів з населенням менше 700 осіб. До того ж, майже половина мешканців - не корінні жителі. Частина з них поселилися в період колективізації в порожні селянські хати розкуркулених, ще інші зайняли після 1933 р. оселі померлих з голоду людей, переважна більшість інших приїхали в Красне згодом. Такою трагічною була доля великого і заможного козацького села, жителі якого одвічно прагнули до волі, завжди хотіли бути господарями на своїй рідній землі.

Пережило село й фашистську окупацію. З фронтів Великої Вітчизняної війни не повернулося 127 осіб, пам'ять про яких і досі живе у серцях земляків. Та завзяття і працьовитість красненців, закоханих у свій рідний край знову й знову, з руїн, з розрухи підіймали своє село, відроджували життя, рідні домівки, орали, сіяли, збирали врожаї. Багато зусиль у відродженні села доклав колишній голова колгоспу Іванюра Василь Олександрович, який працював цій посаді майже 20 років, розбудувавши та газифікувавши село. Здоров'я жителів підтримував сільський фельдшер Семенов Семен Дем'янович, який впродовж 1947-2003 pp. до дня смерті лікував жителів села. На сьогодні в селі функціонує ФП, сільська бібліотека, відділення зв'язку,магазини, Красненський дитячий садок, ПАТ Калина" (керівник Льодін Григорій Михайлович, голова спостережної ради А.В. Бажинов), яке надає велику спонсорську допомогу в поліпшенні розбудови села, налагодженні соціально-побутового та культурного розвитку населення.

Щороку в селі проводяться святкування Дня Перемоги, свято переджнив'я, новорічні свята. Вже понад 15 років при Будинку культури працює самодіяльний ансамбль "Калинонька". З 9 листопада 2010 року посаду сільського голови посідає Рябокрис Станіслав Миколайович, 1965 року народження. Має середню освіту. У 1983 році закінчив Київське професійне училище. За спеціальністю - автослюсар по легкових автомобілях, механік.

Логін: *

Пароль: *